Практичний психолог КЗШ І-ІІ ступенів № 101

   Нагорна Оксана Дмитрівна

    Життєве кредо: "Ставтесь до людей так,як би ви хотіли, щоб ставилися до вас"

Робота соціально-психологічної служби

Cоціально-психологічна служба в системі освіти України є складовою частиною державної системи охорони фізичного, соціального та психічного здоров’я  учасників  навчально-виховного процесу.

Основними  цілями діяльності соціально-психологічної служби школи:

• оптимізація навчально-виховного процесу, поліпшення психологічного клімату в учнівському та педагогічному колективах;
• психологічний супровід дітей «групи ризику» та «зони ризику»;
• соціальний супровід учнів пільгових категорій та дітей, які опинились в складних життєвих обставинах;
• психологічний супровід процесів адаптації та профілактика ранньої шкільної дезадаптації;
• превентивне виховання молоді;
• просвіта всіх учасників навчально-виховного процесу: педагогів, учнів, батьків.

Основі завдання діяльності соціально-психологічної служби:

• Забезпечення  якісного психологічного супроводу процесу навчання учнів, зокрема  діагностика готовності до навчання в школі та процесів адаптації до середньої та старшої ланок школи. Проведення корекційно-розвивальної роботи з дітьми, які виявились неготовими або відстають у навчанні.
• Науково-методичне та практичне забезпечення діагностичної та корекційно-розвивальної  роботи, зокрема діагностика особистісного розвитку, ціннісних орієнтацій та соціального статусу учнів, виявлення вад та проблем розвитку дитини.
• Орієнтація виховної роботи на соціально-психологічну профілактику негативних явищ в учнівському середовищі, превентивну освіту, профілактику девіантної та ризикової поведінки.

Пріоритетними напрямами діяльності соціально-психологічної служби

- соціально-психологічна підтримка учнів, які знаходяться в кризовій життєвій ситуації, соціально незахищених дітей і дітей з особливими потребами;

- проектування і соціально-психологічна корекція розвитку учнів у навчально-виховному процесі;

- просвітницько-пропагандистська  робота з підвищення психологічної 

   культури учасників навчально-виховного процесу;

          - превентивне виховання дітей та молоді;

          - профілактика  та  подолання  явищ  жорстокості, насильства, мобінгу, злочинності,  правопорушень;

          -  психологічний супровід інклюзивної освіти;

- консультативно-методична допомога всім учасникам навчально- виховного процесу.

   Соціалізація особистості в системі освіти

Соціалізація особистості – це двосторонній процес засвоєння індивідом соціального досвіду того суспільства, до якого він належить, з одного боку, і активного відтворення і нарощування їм систем соціальних зв’язків і відносин, в яких він розвивається – з іншого.
Людина не тільки сприймає соціальний досвід і оволодіває нею, але й активно перетворює його у власні цінності, установки, позиції, орієнтації, в власне бачення суспільних відносин. При цьому особистість суб’єктивно включається в різноманітні соціальні зв’язки, у виконання різних рольових функцій, тим самим перетворюючи навколишній її соціальний світ і себе саму.
Соціальний досвід включає в себе багато складових, серед яких виділяються дві основні:
а) норми, правила, цінності, відносини і т.п. соціального середовища;
б) культура праці, виробничої та інших видів діяльності.
У такому випадку становлення і розвиток особистості, як процес оволодіння індивідом соціальним досвідом і його нарощування, примноження у своєму розвитку може бути представлений двома умовними етапами.
Перший полягає у формуванні та закріпленні основних соціальних і психологічних цінностей людини: трудових, моральних, естетичних, політичних, правових, екологічних, сімейно-побутових та інших. Це етап загальної соціалізації особистості.
Крім того, здійснюється і процес оволодіння людиною тією чи іншою професією, спеціальністю. Це етап професійної соціалізації особистості. Обидва етапи взаємопов’язані і доповнюють один одного.

Зміст і механізми соціалізації змінюються історично і залежать від соціально-економічної структури суспільства, його політичних пріоритетів, духовних цінностей, культури загалом. Індивід постає як "об'єкт" соціалізації і водночас є суб'єктом суспільної активності, здатним ініціювати й творити нові суспільні форми. Наслідок соціалізації — становлення цілісної особистості, здатної до індивідуальної творчості та самореалізації.

Конфлікт як соціальне явище

Конфлікт - це зіткнення протилежно спрямованих, несумісних одна з одною тенденцій (потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, соціальних установок, планів тощо) у свідомості окремо взятого індивіда, в міжособистісних взаємодіях та міжособистісних стосунках індивідів чи груп людей.

Найчастіше виникають такі чотири типи конфліктів:

• внутрішньоособистісні (інтраперсональні), які виникають на рівні однієї особистості (наприклад на рівні безпосередньо викладача або студента);

• міжособистісні (інтерперсональні), які виникають між двома особистостями (наприклад між двома студентами);

• внутрішньогрупові (інтрогрупові), які виникають всередині групи, зокрема між конкретною особою і групою;

• міжгрупові (інтергрупові), які виникають між соціальними групами, причому як всередині організації, так і за її взаємодії з оточенням (наприклад, між двома підрозділами в організації).

Конфлікти між батьками та дітьми: причини та способи їх подолання

Підлітковий вік є найбільш складним та бурхливим періодом у формуванні особистості дитини. Саме цьому етапу розвитку особистості притаманні численні суперечності, вагання, емоційні зриви, які свого виразу набувають у конфліктах.

Слово «конфлікт» латинського походження (conflictus) і означає буквально зіткнення. Всі люди зустрічаються з явищем, що позначається словом «конфлікт». Навряд чи серед нас знайдеться той, хто ніколи не потрапляв ні в які конфлікти. «Якщо у вашому житті немає конфліктів, перевірте, чи є у вас пульс»

Відносини між батьками і дітьми багато в чому визначаються стилем виховання, який вибирають дорослі, щоб впливати на своїх нащадків. Вибір цей зумовлюється особистим досвідом батьків, їх знайомством з педагогічними доктринами і просто власним розумінням. Проте який би стиль виховання не обрали б батьки в спілкуванні зі своїми дітьми, рано чи пізно він прийде в суперечність з потребами, установками і запитами дитини.

Як показало опитування підлітків у віці 12-14 років конфлікти з батьками у хлопчиків-підлітків звичайно протікають більш бурхливо, ніж у дівчаток. Приблизно у 35% хлопчиків-підлітків розвиток протікає рівно, відносини з батьками будуються на взаємній пошані і не супроводжуються сварками. У 5% відношення з батьками хвилеподібні: чергують спокійні періоди і періоди конфліктів, демонстративної непокори. У 25% розвиток протікає бурхливо, з постійним стресом, безперервними сварками з батьками. 5% підлітків не відносяться ні до одного з цих типів. В міру дорослішання підлітки починають нижче оцінювати збіг своїх поглядів на життя з батьківськими, а вище – з дружніми. Підліток в думках ставить себе на місце дорослого, «приміряє» на себе його життєву позицію і намагається відстоювати це. Іноді це відбувається спокійно, без яскравої кризи.

Як би там не було, які б конфлікти не виникали між батьками і підлітками, останні частіше всього в психологічному плані залишаються дуже залежними від батьків. Мало хто з них, навіть в конфліктних сім’ях, хотів би повністю розлучитися зі своїми «предками» і почати самостійне життя, порвавши з ними повністю і остаточно. Відстоювання самостійності торкається в першу чергу сфери поведінки – підліток бореться за право робити те і тоді, коли вирішив сам. Але в емоційному відношенні підліток залишається залежним від батьків, потребує їх любові  Різкі розбіжності в поглядах між підлітком і батьками украй рідко торкаються відразу всіх життєвих сфер, доходять до повного відкидання підлітком своїх батьків і їх способу життя. Куди частіше йдеться про конкретні, приватні моменти, що викликають суперечності. І ці взагалі-то абсолютно дріб’язкові питання, провокуючи конфлікти, розростаються в свідомості дітей і батьків до масштабів якоїсь глобальної «прірви між поколіннями».

В конструктивній поведінці батьків у конфліктах з дітьми може сприяти наступне:

–       завжди пам’ятати про індивідуальність дитини;

–        враховувати, що кожна нова ситуація вимагає нового рішення;

–        намагатися зрозуміти вимоги дитини;

–        пам’ятати, що для змін потрібен час;

–        протиріччя сприймати як фактори нормального розвитку;

–        виявляти сталість стосовно дитини;

–        частіше пропонувати вибір з декількох альтернатив;

–        схвалювати різні варіанти конструктивної поведінки;

–        спільно шукати вихід шляхом зміни в ситуації;

–        обмежено застосовувати покарання, дотримуючись справедливості;

–        дати дитині можливості відчути неминучість негативних наслідків;

–        логічно роз’ясняти можливості негативних наслідків;

–        розширювати діапазон моральних, а не матеріальних заохочень;

–        використовувати позитивний приклад інших дітей і батьків;